Хлопець лишився фактично сам під проливним “дощем” зі снарядів та мін
Ось вже більше 10 років Україна, на превеликий жаль, вимушено втрачає у війні цвіт української нації: молодих, розумних, кмітливих хлопців та дівчат. Ті ж, хто пройшов випробування фронтом, отримав поранення, але зберіг життя, перетворюються на “людей зі сталі”, чия непохитна стійкість мотивує оточуючих.
Один з таких героїв – одесит Анатолій Бондар. Хлопцеві було лише 19 років, коли почалося повномасштабне вторгнення РФ. Не вагаючись, разом із батьком, Анатолій пішов добровольцем до ЗСУ, та в січні 2024 року, тримаючи позиції на Запорізькому напрямку, він дістав поранення. Більше 20 годин (!) з понівеченою уламками ногою, військовий самотужки вибирався з-під обстрілів. Свою неймовірну історію боєць розповів “Телеграфу”.
Мобілізувався з третьої спроби
Анатолію Бондару 22 роки. Після 9 класу він пішов до військового ліцею, та швидко зрозумів, що армійське життя не для нього. То ж хлопець забрав документи з ліцею і вступив до професійного училища, щоб отримати професію автослюсаря, яка була йому дійсно до душі.
Одесит працював на СТО, їздив у відрядження Україною і не дуже то й цікавився політичними подіями та військовим загостренням на кордонах країни взимку 2022 року.
– Чесно скажу, що я в цю інформацію навіть не вникав і не цікавився нею. Я просто займався своєю справою. Тато думав, що коли що і буде, то як в АТО: зайдуть за Донецьк, ну, може, трохи далі, і все. А вийшло набагато гірше… — пригадує Анатолій.
Коли ж почалася “велика” війна, то хлопець дізнався про неї не з новин чи телевізора. 24 лютого 2022 року Анатолій разом з батьком потрапив під обстріл поблизу Умані.
– На нас летіли навіть не уламки, а шматки бетону, арматури, — каже хлопець.
Відтак, рішення про те, щоб стати до лав ЗСУ, було прийнято майже миттєво.
– Батько сказав: “Треба йти”. Я побачив картину, скільки людей тоді бігло. А що буде, якщо всі втечуть? Я тут народився, вивчився, живу. Чому я не маю піти на захист своїх територій? Крім того, у перші дні повномасштабного вторгнення була ймовірність, що ворог зайде через море. А якщо захоплять порт, то я розумів, що взагалі буде кришка, — розповідає співрозмовник.
Втім, мобілізуватися з першої спроби у Анатолія не вийшло.
– Я, мій батько та товариш прийшли до ТЦК. Нам сказали, що люди у них є, але через тиждень буде ще набір, ось тоді і приїжджайте. Через тиждень ми приїхали вдруге, але нас знову не взяли, бо не було набору. Ми залишили свої контакти та поїхали з товаришем в іншу частину на збірний пункт. Подивилися на дядьків, які там були – втричі більше, ніж ми з товаришем. Ну, якщо такі дядьки прийшли, значить, ми не потрібні. І пішли геть, — пригадує військовий.
Згодом Анатолію все ж подзвонили з ТЦК та запросили на пункт збору, але знову не взяли до армії.
– Взяли тільки мого батька та товариша, а мені сказали, що оскільки у мене вдома залишаються маленький брат та мама, то нехай йде тато, а я маю залишитися та охороняти маму з братом, — пояснює хлопець.
Та врешті, коли батько нашого героя все ж мобілізувався, то зміг домовитися зі старшиною, щоб до ЗСУ взяли і його сина.
“Свою міну ти ніколи не почуєш”
Так Анатолій потрапив до 122 бригади територіальної оборони і перші півтора роки проходив службу в Одесі. Потім, за наказом з Генштабу, хлопця перевели в 33-тю окрему механізовану бригаду і перекинули на Запорізький напрямок поблизу селища Преображенка. Там Анатолій дістав своє перше поранення.
– Впала міна. Уламки прилетіли в руку, каску розбило і я втратив свідомість, — каже військовий.
Після травми боєць тимчасово перестав чути на одне вухо і бачити на одне око. Та підлікувавшись Анатолій знову повернувся до свого підрозділу на Запорізький напрямок. І знову поранення… Цього разу хлопець опинився на грані між життям та смертю.
– Я повернувся із завдання, лежав та відпочивав. Будять мене о четвертій ранку і кажуть, що я є в бойовому розпорядженні. Я здивувався, бо до цього застудив нирки і збирався їхати на лікування. Але мені сказав командир, що зараз я сходжу на добу на завдання, і, можливо, мене відправлять лікуватися. Ну, “можливо”, це вже добре і я пішов, — зазначає співрозмовник.
Протягом ночі Анатолій з побратимами утримував позиції від ворожого наступу, а на ранок його групу повинні були замінити. Та саме зі сходом сонця окупанти почали масований обстріл.
– Хоча по нашому квадрату він і не припинявся, росіяни його дуже щільно обстрілювали, — каже військовий.
Одна з ворожих мін впала зовсім поряд з хлопцем.
– Це була 120-мм міна. На той час я вже розрізняв всі звуки і міг сказати, звідки і що летить. По звуку розумів. Але коли міна впала біля мене, я її навіть не почув. Недаремно всі військові кажуть, що “свою” міну ти ніколи не почуєш. Я тільки встиг побачити спалах, а потім вирву, — ділиться боєць.
Уламки снаряду потрапили Анатолію під коліно, а від вибухової хвилі перебило тазостегнову кістку. Побратим наклав хлопцеві турнікет і бійця намагалися евакуювати. Однак ворожий дрон, що застиг над групою наших військових, став більш точно корегувати вогонь окупантів і у підсумку, із чотирьох бійців в групі, які вирушили на завдання, живим залишився тільки Анатолій.
Мало не стік кров’ю
З перебитою ногою хлопець лишився фактично сам під проливним “дощем” зі снарядів та мін.
– Я розплющив очі, дивлюся – товариш не відповідає. Він лежав біля мене, я йому кричав-кричав – тиша. Я перекинувся на живіт. Відчуваю, що ногою можу ворушити, але тільки тією частиною, де м’яз не атрофований, — розповідає військовий.
В цей час інстинкт самозбереження продиктував хлопцеві єдиний можливий вихід із ситуації – вижити попри все. І Анатолій вирішив самотужки повзти до стабілізаційного пункту, бо ж чекати допомоги просто не було звідки. Під час цієї пекельної “подорожі”, яка тривала близько 20 (!) годин, хлопець декілька разів втрачав свідомість та втратив дуже багато крові.
– Коли я нарешті потрапив на стабілізаційний пункт, то мені сказали, що ще півгодини-година і я б повністю сплив кров’ю, — каже військовий.
На жаль, травмовану ногу лікарям довелося ампутувати.
– Була б евакуація раніше, то можливість зберегти ногу була б. Плюс покійний товариш не дуже добре наклав мені турнікет. Але тоді обстріл був, ніхто нічого не контролював, швидко накинули турнікет та й усе. Так сталося…, — зазначає боєць.
“Хочу бути корисним”
Залишитися у розквіті сил без кінцівки – випробування, пройти через яке до снаги не кожному.
– Чесно… На початках, звичайно, у мене була депресія, — ділиться Анатолій.
Ба більше, під час самостійної евакуації військовий ще й отримав важке обмороження рук та вцілілої ноги, тому навіть на милицях йому було важко ходити. Та в процесі реабілітації боєць віднайшов в собі внутрішні сили і мотивацію жити далі, тим більше, що підтримувала військового кохана дівчина, яка і сама навчається на реабілітолога.
Загалом хлопець пережив більше 10 операцій.
– Останні дві операції були з остеоінтеграції (метод протезування, що включає імплантацію внутрішньокісткового імплантату, який забезпечує фіксацію компонентів протеза, — Ред.) Я вже на це слабко реагував. Ну, робіть операції. Я тільки приїжджав до операційної і казав: “Вимикайте мене, я хочу спати”, — сміється боєць.
Наразі Анатолій вже отримав свій перший тимчасовий протез, на якому і вчиться потроху ходити.
– Далі зберуть мені особистий протез. Він буде з електронним коліном, яке мені допомагатиме у всьому. Наприклад, як при кроці зігнути коліно, — зазначає військовий.
Після повного відновлення хлопець мріє і надалі продовжити військову службу.
– Поки маю можливість, краще я принесу користь. Звичайно, я не піду штурмувати посадки, але викладати як інструктор цілком можу. Хоч якусь користь треба принести. Ну не сидіти ж і не ховатись, — підкреслює боєць.
Військовий впевнений, що перемогти окупантів українському народові допоможе саме внутрішні переконання та цінності.
– Була у мене така ситуація: я чекав на товариша біля магазину і в цей час повз проходив хлопчик з мамою. Йому мама щось на вушко сказала, він підійшов до мене, простяг руку і каже: “Дякую”. Ну дитині 6–7 років. Тобто це виховання. Ось чим ми відрізняємося від них, — резюмував Анатолій Бондар.
Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe.
